Богдан Губернський
Депортація кримських татар та їхнє повернення на батьківщину ‒ нерозривно пов'язані теми, але з різною історією висвітлення. Депортація, з одного боку, в усіх на слуху, але з іншого ‒ навколо неї нагромаджені гори брехні та стереотипів. Про боротьбу за повернення ж, навпаки, говорять дуже мало.
А ось як все відбувалося насправді.
Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» (№ 493 1967 року) публічно зафіксував політику невизнання кримських татар окремим народом, закликаючи до «національного возз’єднання» у Татарській АРСР, що належить іншому народу з подібною назвою, замість відновлення для кримських татар Кримської АРСР, яка існувала до виселення народу.
Також, а це найголовніше, указ не дозволяв кримським татарам повернутися до Криму.
У документі зазначалося, що «громадяни татарської національності» мають право проживати на всій території країни, але «відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим».
Така норма постанови дозволяла органам влади в Криму і місцях вислання перешкоджати будь-яким спробам кримських татар повернутися на історичну батьківщину. Їх примусово утримували за місцем прописки та працевлаштування, а в разі спроб самовільного виїзду до Криму насильно повертали назад.
Але чому ж могутня на той час радянська влада була вимушена усе ж піти на такий крок ‒ політичну реабілітацію, що можа було оцінити як незначні, але, формальні поступки для нечисленного й упослідженого народу?
Політична псевдореабілітація
Важливою особливістю періоду середини і кінця 1960-х років стало різке зростання інтересу кримських татар до історії та культури свого народу, що свідчило про підйом національної самосвідомості.
Історичні розвідки для молоді багато в чому були пов'язані з пошуком самоідентифікації, а для людей похилого віку ‒ зі спробою позбутися клейма «зрадника» та «ворога».
У вересні 1965 року активісти національного руху кримських татар почали збирати відомості про втрати під час депортації та в місцях заслання.
Незважаючи на посилення руху й багаторазові обіцянки розв'язати «кримськотатарське питання», до 1966 року проблема кримських татар так і не вирішилася.
До початку 1967 року Національний рух кримських татар досягнув великого розмаху й високого ступеня організованості і вже став значною суспільною силою, що м'яко, але систематично тисла на владу.
І ось, 21 липня 1967 року відбулася зустріч делегації активістів руху з представниками політичного керівництва СРСР.
20-ть і з 415 посланців народу, які приїхали в Москву з усіх місць вислання, були допущені до зали засідань Президії Верховної Ради Радянського Союзу. Зустріч вів кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС, голова КДБ СРСР Юрій Андропов.
Також у зустрічі взяли участь також секретар Президії Верховної Ради СРСР Михайло Георгадзе, міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков, генеральний прокурор СРСР Роман Руденко.
Андропов повідомив, що незабаром буде виданий указ про реабілітацію кримськотатарського народу, а питання про повернення народу до Криму, мовляв, ще вимагає додаткового вивчення.
Основна теза цього документа ‒ кримські татари «вкоренилися в місцях нинішнього проживання», а повернення їх до Криму недоцільне
І ось 17 серпня 1967 року була ухвалена Постанова Політбюро ЦК КПРС.
Основна теза цього документа ‒ кримські татари «вкоренилися в місцях нинішнього проживання», а повернення їх до Криму недоцільне.
Партійні рішення були оформлені Указом Президії Верховної Ради СРСР № 493 від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму». Він скасовував рішення державних органів у частині, яка мала огульні звинувачення щодо «громадян татарської національності, які проживали в Криму», але стверджував, що вони «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік».
У Постанові Президії Верховної Ради №494, яка була видана безпосередньо за Указом, говорилося про те, що «громадяни татарської національності... та члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування та паспортний режим».
До кінця вересня 1967 року на півострів прибули 2 тисячі кримських татар
Застереження щодо «паспортного режиму» було насправді завуальованою формою створення адміністративних перешкод на шляху до Криму.
До кінця вересня 1967 року на півострів прибули близько двох тисяч кримських татар, однак практично ніхто з прибулих прописаний не був (в СРСР не можна було жити без прописки).
Як виглядало, указ від 5 вересня не вирішував кримськотатарську проблему, а лише імітував її розв'язання.
Вплив дисидентів
Навесні 1968 року розпочався тісний контакт дисидентського демократичного та кримськотатарського національного рухів.
На банкеті, влаштованому представниками кримськотатарського руху на честь письменника Олексія Костеріна, захисника репресованих народів, генерал Петро Григоренко закликав кримських татар не замикатися у «вузько національній шкаралупі», порадив їм звертатися по допомогу до радянської та світової громадськості.
Тоді ж було вирішено провести масову маніфестацію з вимогою повернути кримських татар на батьківщину й відродити Кримську АРСР.
Демонстрація, що відбулася 21 квітня 1968 року в Чирчику Ташкентської області, була жорстоко розігнана, десять її учасників постали перед судом.
17 травня 1968 року в Москві відбулася демонстрація до чергової річниці депортації. Для участі в демонстрації прибули близько 800 кримських татар
Вперше в історії Кримскототатарского руху підсудних захищали (з ініціативи Петра Григоренка) московські адвокати ‒ Софія Каллістратова, Леонід Попов, Юрій Поздєєв, Володимир Ромм.
17 травня 1968 року в Москві відбулася демонстрація до чергової річниці депортації.
Для участі в демонстрації прибули близько 800 кримських татар з усіх регіонів. Більшість учасників, серед них і жінки, й люди похилого віку, ветерани війни, були затримані та побиті міліціонерами й співробітниками КДБ, під конвоєм їх посадили в потяги та вислали в місця проживання.
Події весни 1968 року визначили нове ставлення кримських татар до влади, розвіявши останні ілюзії щодо швидкого й мирного розв'язання національної проблеми.
У 1968-1970 роках відбулися процеси над тими, хто відкрито критикував Указ від 5 вересня. Незважаючи на кампанію виселень і судів за звинуваченням у порушенні паспортного режиму, у 1967-1970 роках у Криму оселилися 3026 кримських татар. Деякі ‒ пройшовши через одне або кілька повторних вигнань.
Як і в 1960-і роки, в цей період ініціативні групи залишалися формою організації Кримськотатарського руху, їхня діяльність все так само знаходила відображення в кримськотатарському самвидаві: «Інформаціях», «Звітах», ‒ екземпляри яких прямували до партійних та урядових органів, різних державних установ.
Ініціативні групи займалися інформуванням кримськотатарського населення, підготовкою та проведенням зборів, мітингів, збором підписів і коштів для відрядження делегатів до Москви, допомоги сім'ям політв'язнів тощо.
Однак масштаби цієї діяльності були вже не такі великі, як раніше, що дозволило дослідникам визначити цей період у розвитку руху як «кризу» або «виток розвитку в умовах реакції».
Каральні органи проти руху кримських татар
У 1970-ті роки активізація роботи каральних органів, які будь-якими способами прагнули роз'єднати національний рух, сприяла відступу від інтенсивної діяльності великої кількості його учасників.
Невдалі спроби частини кримськотатарської громади влаштуватися в Криму та запеклі репресії проти «ініціативників» породили в багатьох відчуття безглуздості боротьби з державною машиною.
Певні успіхи мала розгорнута в Узбекистані політика «коренізації», що містила в собі такі заходи «соціального підкупу», як просування на службі, скасування підсвідомих заборон, пов'язаних з отриманням освіти за досі недоступними для кримських татар спеціальностями (юриспруденція, державне управління, дисципліни гуманітарного циклу) тощо.
Кримськотатарські активісти робили наполегливі спроби явочним порядком влаштуватися на батьківщині
Проте, ініціативні групи продовжували складати та надсилати листи й звернення на адресу керівництва Радянського Союзу.
Щоправда, як свідчать архіви, їхня кількість, як і кількість підписів під ними, істотно скоротилася.
Багато активістів національного руху робили наполегливі спроби явочним порядком влаштуватися на батьківщині, переїхавши до Криму. Представники старшого покоління (Джеппар Акімов, Амза Аблаєв, Мустафа Халілов та ін.), які усвідомлювали, що відбувається спад, зосередилися на вихованні молоді, з якою були пов'язані їхні надії.
Покоління ж, що вийшло на перший план у 1970-ті, в більшості своїй було ідеологічно близьким до правозахисників і вважало за необхідне продовжувати тиск на владу (найбільш помітні представники цього крила ‒ Мустафа Джемілєв, Решат Джемілєв, Ельдар Шабанов, Айше Сеїтмуратова, інші).
Незважаючи на суперечності та відмінність тактик, національний рух у 1970-ті роки ще зберігав єдність, хоча народження останнього великого всенародного документа руху ‒ «Касаційної заяви» ‒ супроводжувалося серйозними дискусіями.
Основною вимогою адресованої Леоніду Брежнєву «Касаційної заяви» було скасування всіх законодавчих актів, що стосуються кримських татар, виданих з 1944 до 1976 року.
Йшлося також про те, що в разі невиконання вимоги розв'язати «кримськотатарське питання», народ залишає за собою право звернутися до Міжнародного суду в Гаазі.
Примірники «Касаційної заяви» з 15-20 підписами надсилалися до Москви поштою зі зворотною адресою одного з підписантів. Всього було зібрано близько 14 тисяч підписів.
Представникам народу, які вирушили до Москви за відповіддю, у серпні 1977 року в ЦК КПРС оголосили, що «кримськотатарське питання» вирішене Указом від 5 вересня 1967 року, що тільки «купка людей штучно розбурхує народ».
Уже за тиждень після затвердження Указу Президії Верховної Ради СРСР, 13 вересня 1967 року, відбулися засідання Політбюро ЦК Компартії Узбекистану та Кримського обкому Компартії України.
На них були ухвалені рішення, які визначили основні напрямки політики місцевої влади щодо кримських татар.
Текст до друку підготував Володимир Притула
