Паспорт білоруського добровольця Емілія «Бобра» Лабейки, за його словами, згорів під час удару по Краматорську. І тепер він не може його відновити. Лебейка розповів Радіо Свобода, як живе і воює за Україну без документів.
Емілій Лабейка долучився до Сил оборони України на початку російського повномасштабного вторгнення. Тоді йому був 21 рік, зараз вже 25-ть.
«На мій погляд, іде велика підтримка Лукашенка з боку Росії. Треба з ними боротися, щоб у майбутньому ми підвищували шанс на те, що зможемо зробити Білорусь вільною і незалежною. Тому було очевидно, що треба допомагати Україні», – каже він.
Лабейка з Бобруйська, взяв собі позивний «Бобр». Брав участь у протестах 2020 року в Бобруйську і в Мінську. Залишив навчання в Білоруському державному університеті інформатики і радіоелектроніки і липні 2021 року виїхав із Білорусі до Польщі. Працював у McDonald’s. Після початку повномасштабної війни приїхав в Україну і пішов на фронт. Батьки його вибір – і виїхати з Білорусі, і піти воювати проти Росії – не підтримали. Тому, каже Емілій, він не спілкується з ними. У Білорусі в нього також залишилися колишня дружина і двоє дітей. З ними теж контктів немає.
Паспорт згорів внаслідок обстрілу?
Білорйський доброволець стверджує, що в травні 2023 року в Краматорську він втратив паспорт. Той згорів.
«Паспорт був у куртці. Так сталося, що куртку знищили під час обстрілу. Куртка була не на мені»
Відтоді Лабейка не зміг собі зробити новий паспорт.
Через кілька місяців після втрати документа, у вересні 2023 року, вийшов закон, згідно з яким паспорт можна зробити тільки в Білорусі. Але на батьківщині Емілію загрожує в’язниця за те, що він воює на боці України.
Лабейка каже, що спочатку не сприймав цю проблему серйозно.
«У мене був військовий квиток. Я певний час перебував у війську (Збройних силах України). Нам казали в частині, що допоможуть, ніяких проблем не буде, без нічого не залишимося», – каже співрозмовник.
Але, за словами Лабейки, його військова частина не допомогла вирішити проблему.
«У нас було багато білорусів з такими самими проблемами: у когось протермінований, у когось втрачений (паспорт). Але ніякої допомоги від частини не було. Усе, що ми вирішували, було з волонтерськими об’єднаннями, через когось десь», – стверджує Лабейка.
З його слів, люди в схожій ситуації намагалися переїхати з України, наприклад, до Польщі, і вже там вирішувати питання з документами.
«Треба поїхати в Білорусь»
Цього року Лабейка намагався подати документи в міграційну службу України, щоб отримати дозвіл на проживання в країні. Однак йому відмовили.
«Відмовили, бо в мене не було оригіналу паспорта. Зазначили, що мені треба поїхати в Білорусь, щоб його відновити. Але це неможливо»
Відмовили, бо в мене не було оригіналу паспорта. Зазначили, що мені треба поїхати в Білорусь
У червні, розповідає Емілій, він звільнився із першого місця служби, Міжнародного легіону при Головному управлінні розвідки України. У вересні закінчувалися 90 днів, протягом яких він міг залишатися в Україні без офіційної роботи. Нещодавно доброволець влаштувався в новий військовий підрозділ Збройних сил України. Він зазначає, що не може конкретизувати, куди саме, але це вже не міжнародна, а власне українська структура.
«У новому підрозділі затягнувся процес повернення мого військового квитка з попередньої частини. Але в мене зараз знову буде підстава перебувати в Україні. І коли мені віддадуть військовий квиток, я буду прагнути подати оскарження відмови вже в суд»
Через те, що Лабейка не має паспорта, він не може відкрити банківський рахунок, не може зареєструватися в медичній системі та оформити податковий номер України.
Емілій каже, що йому продовжують дію його старого банківського рахунку. Але той банк, послугами якого він раніше користувався, не підходить для виплати грошового забезпечення в новій військовій частині.
Лабейка сподівається, що з військовим квитком зможе відкрити новий рахунок. Якщо ж це не вдасться, він не знає, як отримуватиме гроші.
«Властивість гинути»
Був час, коли Емілій розмірковував про можливість виїхати з України, бо під час служби нажив пов’язані з війною хвороби, зокрема кишківника. Однак з цими хворобами його визнали придатним до військової служби.
Треба знайти себе на новому місці й продовжувати робити корисне
«Це з’явилося після Бахмута, у 2023 році. Там були всі фактори, які впливали на появу цієї хвороби: і стрес, і харчування погане», – ділиться співрозмовник.
Однак під час лікарняного він передумав виїжджати з України:
«Я подумав, що справа недороблена. Російська імперія продовжує існувати, знищує Україну. Це наш спільний ворог з Україною. Я вирішив, що хвороба – це погано, але треба знайти себе на новому місці й продовжувати робити корисне»
Доброволець зізнається, що найважчими для нього були перші місяці на війні, а тепер вже є великий досвід.
«Я звикав до війни, до бойових завдань під обстрілами. З часом ставишся до цього простіше»
Емілій із дитинства після травми не чує на одне вухо. Каже, що це неприємно і незручно:
«Під час бойових дій, на передовій, треба чути все, що відбувається навколо тебе, постріли, розмови противника. А мені з одним вухом було важко напрямок визначити»
На війні, розповідає доброволець, він отримав кілька контузій. Через це в нього бувають проблеми з пам’яттю, сном, головні болі. Допомагають справлятися з труднощами комп’ютерні ігри, піші прогулянки.
Емілій Лабейка за понад три з половиною роки повномасштабної війни був майже на всіх напрямках фронту: Херсонському, Донецькому, Запорізькому, Харківському.
«Важко бачити, що гинуть люди, гинуть твої побратими. Це найтривожніше. Твої побратими, з якими ти приїжджав, з якими виходив на завдання, мають таку властивість гинути», – зізнається Емілій.
Він підрахував, що втратив уже понад 30 побратимів, з якими був особисто знайомий, з якими разом виходив на завдання:
«День ходиш сумний, а потім треба повертатися до роботи»
Емілій додає, що загибель товаришів не знеохочує його воювати, а, навпаки, підштовхує продовжувати справу.
«Інакше вийде, що вони загинули марно»
На запитання, що має статися, щоб він покинув воювати, білоруський доброволець відповідає:
«Не знаю, може, коли вб’ють».
Співрозмовник Радіо Свобода каже, що за час війни повністю змінився, змінилося його ставлення до життя.
«Десь соромився, а зараз немає сенсу соромитися, бо всяке може статися в будь-який момент. Усе сприймається з такою думкою... Більш досвідченим став»
