Після ампутації ‒ хокей, серфінг, біг. А ще у Львові ветеран почав говорити українською

Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:

Після ампутації ‒ хокей, серфінг, біг. А ще у Львові ветеран почав говорити українською

ЛЬВІВ – 23-річний Михайло Тернавський із Сумщини втратив на війні ногу і каже, що йому просто пощастило. Його реабілітація проходить дуже ефективно. Михайло під час занять відкриває для себе нові можливості, які раніше йому були недоступними, а свого фізичного терапевта спонукає до креативності під час занять.

• Як проходять військові реабілітацію?
• Що важливо для відновлення?
• Чого навчаються від пацієнтів фізичні терапевти?

Заняття із фізичним терапевтом супроводжуються постійними жартами між Михайлом Тернавським та Андрієм Новосадом.

На цьому етапі головний акцент ‒ на триманні рівноваги.

«Це трирівневі вправи. Треба креативити і робити нові вправи. Бо у Михайла високий рівень здатності ходити і він може бігати. Слід враховувати ризики падіння при подоланні різних перешкод, а вправи зменшують ці ризики», ‒ пояснює фізичний терапевт.

До поранення, як каже ветеран Михайло Тернавський, він на своїх двох ногах не пробував стільки різних речей у житті, як з ногою на протезі.

«Я граю у следж-хокей, тобто сидячий хокей. Потім баскетбол. Я баскетбол не грав навіть на своїх ногах. А зараз ‒ на кріслі колісному їздив на заняття. Потім, що ще таке я попробував? Серфінг.

До цього не пробував і я думав, що це набагато складніше. Скелелазіння пробував. Зараз ходжу на бокс. І чим будеш себе краще підтримувати, тим буде у подальшому легше»

Михайло Тернавський ‒ родом із Сумщини, з багатодітної родини. Потрапив на строкову службу у 18-річному віці. Якраз, коли вже відслужив 11 місяців і почалася повномасштабна війна. Разом з іншими строковиками займався тиловим забезпеченням.

«Ми вивантажували гуманітарний вантаж на інші машини і все це їхало поближче до «нуля». Вже безпосередньо далі до хлопців на склади.

Мене дуже дістала тилова служба, оця совдепія ‒ «хто винний ‒ солдат». У країні війна, а тебе питають, чому ти не побритий, не начищені берці, хоча ти цілодобово працюєш на складах. Ми дуже багато працювали, тому що потрібно було вивантажувати тонни вантажу.

Я зрозумів, що треба кудись далі рухатись і дуже хотів на передову. Попросився добровільно, щоб мене перевели в бойову частину», ‒ розповідає ветеран.

Третя штурмова. Дух братерства. Поранення

Він потрапив у Третю штурмову бригаду і був, як каже, «на сьомому небі». Адже знав, що буде нелегко, чекають нові випробування, водночас, знав про ц. бригаду і про те, що його навчать бойовій справі.

Вже 1 квітня 2024 року заступив на бойову позицію.

«Воно не те, що страшніше, ти просто більше розумієш, що тобі треба бути обачним, думати головою, куди побігти, як це зробити правильно. Бо кожен твій неправильний крок дуже дорого коштуватиме. Дуже дорого!

Не задумувався, що можу загинути. Це ж війна. Але на фронті без «фарту» далеко не зайдеш. Мені дуже щастило. Я дуже «фартовий». Навіть те, що в мене ампутація кінцівки, то це мені пощастило. Це найлегше, що могло статися зі мною», ‒ каже Михайло Тернавський.

18 січня 2025 року Михайло отримав мінно-вибухове. Пересувався по логістичному маршруті. Йому потрібно було зі своєї позиції дійти до іншої, віднести зарядити пристрій, щоб підтримувати зв'язок. Була ніч. Ішов через поле. Пролунав вибух...

«Я спочатку подумав, що це скид. За мою службу в Третій штурмовій ні разу не отримав ні осколочного, ні кульового поранення. Просто почув, що нога запекла, думав, що це просто осколки. На автоматі, дуже швидко наклав високий турнікет. І на адреналіні, у цьому шоковому стані підірвався і хотів ще йти. Але коли я зробив крок правою ногою, то відчув і зрозумів, що йти не зможу. Впав, нога почала боліти. Пальці були розвернені, почав повзти до посадки. Я дуже переймався за турнікет.

Зрозумів, якщо буду повзти по посадці, а там корчі, то зачеплюсь і втрачу турнікет. Повз, потім скакав на лівій нозі і мене не покидали думки, що я хочу жити. Я дуже боявся стекти кров’ю, перевіряв турнікет кожної хвилини. Просто хотів жити.

Мені було 22 роки і я дуже хотів жити. Я знав, що турнікет у мене високий. Наклав його, як нас вчили. Між життям і ногою вибираєш життя. Я хотів, щоб коліно залишилось. Мені просто пощастило, що коліно врятували»

Михайло Тернавський каже, що якби міг повернути життя назад, то знову хотів би потрапити у Третю штурмову. Саме там відчув дух братерства, знав, що за ним інші побратими, зрозумів, що є справжньою цінністю у житті.

Зараз хлопець вчиться жити знову.

Михайло не хоче говорити про те, що постійно відчуває біль. Він хоче говорити про майбутнє.

«Дискомфорт трохи є, але нічого страшного. У мене вже таке відчуття, що в мене ніколи й не було тієї ноги. Вже звик. Я знав, що хочу йти воювати. У мене було розуміння, що чоловік повинен захищати свою домівку, свою сім'ю. Головне не думати, що ти нещасний, без ноги. У мене лайтова ампутація, я бачу інших хлопців»

Коли приїхав у реабілітаційний центр «Незламні» у Львові, то не лише на протезування. Тут почав розмовляти тільки українською мовою.

Пояснює, що виріс на Сумщині, на прикордонні, а там розмовляли суржиком, багато російськомовних людей.

«Якби я там зустрів десь українську мову, то було б «дико». Я навіть до повномасштабної війни переписувався на російській мові, тому що так було простіше. Почав розмовляти українською вже безпосередньо у Львові. Правду кажуть, що дуже залежить від оточуючих тебе людей. І чим більше я тут знаходжусь, тим краще і більше подобається українська мова. Я стараюсь нею більше розмовляти нею, тому що це рідна мова, і вона дуже файна, звучить дуже приємно і чудово», ‒ каже 23-річний Михайло Тернавський.

Нові виклики для фізичного терапевта

Кожен раз перед заняттям з Михайлом Тернавським фізичний терапевт Андрій Новосад створює для пацієнта нове завдання.

«Із деякими пацієнтами ми це завдання можемо виконувати тиждень, а Михайло виконує за день. Я мушу думати, що ще йому таке дати, щоб покращити його функціональний стан.

Насправді, в людей з ампутації є ще інша сторона медалі – це її ускладнення, такі як остеофіти і невриноми. Вони, на жаль, призупиняють або віддаляють реабілітацію. Коли пацієнт ходить, виконує більш складні завдання, для нього це може бути боляче, бо він не захоче ходити на протезі. Навіть таке бувало, що коли пацієнт відчував біль у куксі і він залишав протез»

Андрій Новосад може розповісти про історію відновлення після поранення кожного пацієнта. До якого мусить бути індивідуальний підхід, тому що враховує рівень травми, пошкодження, порушення функцій, всі ризики і ще й психологічний стан військового. Тому доводиться бути і психологом.

Для прикладу, хтось, як Михайло Тернавський, боєць за своїм характером і витримує всі навантаження. До того ж він завзятий, мотивований і тому його відновлення проходить дуже швидко.

Андрій Новосад працює з військовими у центрі «Незламні» з березня 2023 року. Він допомагає їм відновитись, стати на протези, навчитися жити без рук і ніг, давати собі раду. Водночас, його пацієнти подають і йому чимало уроків і прикладів.

«Насправді, військові вчать багато чому. Одне з перших – це повага, розуміння, дисципліна. Тобто, дуже часто, якщо це кадрові військові, які пішли за ідеєю, вони дуже завзяті до роботи. І коли ти бачиш, що пацієнт військовий так працює, ти теж мотивуєшся до того, щоб працювати. З військовими вчишся цінувати моменти, радіти тому, що є, і розуміти, де ти є зараз.

Багато моїх друзів пішли на війну і я теж мав ці думки. Але коли запросили мене фізичним терапевтом, то я вирішив все ж таки обрати цей свій шлях. Який знаю. Під час роботи був одного разу такий злам, думка про те, що мушу піти воювати. На сьогодні вважаю, що треба допомагати тут, адже реабілітація дуже важлива в гострому періоді. У мене був пацієнт Андрій, військовий. Він не ходив. Ми багато працювали. В один момент ‒Андрій пішов. Це…настільки…до мурашок. Жінки в сльози радості. Андрій теж. Сьогодні цей пацієнт вдома, має більші можливості. А якби він лежав, не пройшов реабілітацію?», ‒ ділиться думками Андрій Новосад.

Реабілітація і повернення до життя

Поруч з Михайлом Тернавським займається інший воїн із позивним «Дизайнер». Йому 22 роки. Сам з Київщини.

Це вже не перше його поранення. Під час штурму у травні 2025 року граната вибухнула під його ногами.

На щастя, ноги вціліли, але отримали множинні ушкодження, як і спина. Молодий воїн не може ходити.

«Мені долі секунди забракло, щоб відскочити. Просто я одну ногу встиг переставити, як прилетіла граната і зірвалась. Права нога зламана, в лівій вибите коліно. Наклав собі сам турнікети. Спина в мене висіла.

Це класно, що є реабілітаційні центри. Ще б розвивали виробництво всяких потрібних пристосувань. Я собі пристосував крісло-колісне, як ліжко. Бо сидіти важко весь час»

Воїн з позивним "Дизайнер"

Реабілітаційний центр це один з пунктів у ланцюжку відновлення і повернення до цивільного життя воїнів після поранення.

Важко даються не лише перші рухи з протезами, але й десятки бюрократичних моментів. Тому у Львові у кожному районі міста відкривають центри з надання послуг ветеранам, щоб полегшити їм вирішення багатьох питань.

«Ми прагнемо, щоб прірва між цивільними і ветеранами, навіть в центрі, мінімізувалася, щоб був повний контакт. Тобто, ветеран, військовослужбовець може сюди прийти і здати документи, отримати консультацію. Головне, це людяність, яку він отримує від працівників. Всі працівники ‒ львів'яни, які або пройшли зону бойових дій, або їхні дружини, які зрозуміють, що таке бути дружиною військового, або люди, які мають пряме відношення до української армії», ‒ каже Андрій Жолоб, керівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій.

Сам Андрій Жолоб два роки служив командиром медичної роти 46-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ Збройних сил України, тому добре розуміє, як звикнути після війни до цивільного життя.

23-річний ветеран Михайло Тернавський чотири роки не був вдома. Після реабілітації для нього відкриються нові двері у життя. Він ще думає, чи продовжити службу, чи шукати нові для себе можливості...