Х.Л.А.М. Про інтелігенцію під час війни

(Рубрика «Точка зору»)

(Текст написаний у лютому 2025 року для німецького Suhrkamp, як частина антології «Geteilter Horizont. Die Zukunft der Ukraine». В Україні друкується уперше)

Дивне відчуття, з яким я починаю писати ці слова, полягає у тому, що ними ніби немає до кого звернутися.

Ніцше, починаючи свого «Заратустру», був упевнений, що час для нього ще не настав: не народилася людина, яка здатна його зрозуміти. Мені ж здається, що для моїх міркувань час вже минув – і люди, які могли б мене зрозуміти, вже зникли або, принаймні, зникають.

Якщо подивитися ретроспективно на рік мого життя – з грудня 2023 до грудня 2024 року – то цей погляд буде знизу вгору: в буквальному сенсі з ям та траншей.

За цей рік я встигнув побувати на фронті, пройти контактні бої на Донбасі, отримати два поранення, демобілізуватися та побачити на власні очі один із найбільших сучасних концентраційних таборів світу – сирійську Седнаю.

Коридор Седнаї, Сирія, 20 грудня 2024 року

І кожного разу, коли я запитую себе, що змушує мене дивитися на світ з самого низу (бо все перераховане я пройшов добровільно), то на думку спадає епізод із фільму «Втомлені сонцем» російського режисера Микити Михалкова.

Як не дивно, саме ця людина, яка зараз є одним зі стовпів «русского мира» і його апологетом, великим другом Путіна та потужним пропагандистом радикального православ'я, – колись зняла картину, сюжет якої визначає й нашу реальність.

Зокрема, є там такий епізод: у часи сталінських репресій у 30-ті роки, ніби в окремому всесвіті, існує поселення наближеної до влади інтелігенції. Я б навіть провів аналогію із середньовічним замком заможних вельмож, чиї багатство та щастя забезпечені винятково ровом з крові навколо самого замку, що не дає реальності за стінами просочитися усередину.

Але менше лірики.

Михалков тих часів (а це 1994 рік) дав цьому поселенню у фільмі назву «Х.Л.А.М.», тобто поселенням Художників, Літераторів, Артистів, Музикантів. І ці перші літери, утворивши абревіатуру, перетворили все це в «хлам», тобто – сміття, непотріб.

Так талановито через одне слово, Михалкову вдалося показати, як Совєти ставилися до інтелігенції у всі часи (не тільки за Сталіна).

Це продовжується і в сучасній Росії, безперечно.

На початку створення Радянської імперії більшовики розстрілювали російських інтелектуалів тисячами, а недобитки відправляли поромами «догнивати» кудись у Париж (згадаймо лише так званий «філософський пароплав»).

Але чи тільки це проблема Росії? Може це загальне безсилля інтелектуалів у всьому світі? А відтак, і червона Росія, і Путін у своїй зневазі до інтелігенції – мають рацію?

Із самого мого дитинства у 1990-х роках на пострадянському просторі слово «інтелігент» звучало майже як образа.

Російський режисер та актор Микита Михалков (Комдив Котов) у сцені з фільму «Втомлені сонцем 2»

«Якщо ти такий розумний – то де твій кришталь?»

Соціалістичний світ розвалився, йому на зміну прийшов капіталізм із порожніми кишенями вчорашніх будівників комуністичного щастя.

Інтелігенція не просто опинилася на економічному узбіччі – ці люди в принципі не були придатні до заробляння грошей, і не розуміли, що їм робити з новою реальністю.

Саме тому багато хто з них опинився у пішохідних переходах, торгуючи книжками, за якими вони ще вчора викладали у вишах комунізм-ленінзм. Х.Л.А.М. продавав хлам.

Чи варто казати, що такі люди швидко втратили навіть той соціальний капітал, який мали ще при Совєтах?

Але і там ставлення до них завжди віддавало шлейфом пароплавів та паризьких кафе.

Я на все життя запам'ятав блискучу фразу професора метафізики в нашому університеті, який – згадуючи цю проблему – раптом кинув: «Якщо ти такий розумний – то де твій кришталь?».

Західній людині, можливо, ця фраза видасться дивною, але в Радянському Союзі (власне, як і в країнах соціалістичного табору) добробут пересічної людини вимірювався наявністю вдома виробів з кришталю.

Навіть я, дитина вже незалежної України, пам'ятаю, яким скарбом наприкінці 90-х років вважався чеський сервіз, який стояв у нас в залі та був зроблений з кришталю. Саме тому з дитинства слово «інтелігент» звучало в моєму оточенні наче образа та синонім абсолютно марної людини.

Погляд із траншей

Та повернімося до окопів. Власне, ми з них і не виходили, саме міркуючи про інтелігенцію.

Звідси бере початок мій погляд з траншей. І однією з причин, через які я в них опинився, було саме це відчуття: я не хотів жити в поселенні «Х.Л.А.М.», себто не хотів відчувати, що не здатен ні на що, окрім абсурдних розмов. Абсурдних, адже 24 лютого 2022 року їхня без перебільшення ера раптово скінчилася. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поклало кінець парадигмі конвенцій та модерної комунікації, коли вважалося, що будь–яку проблему можна «заговорити», вирішити шляхом дискусій за майже релігійним раціональним столом.

Аж раптом виявилося, що всадженій за цей стіл респектабельній публіці кинули печерну дубину прямо на блокноти з конспектами Хабермаса. Домовитися більше не вийде, і якщо хочеш впливати на «життєвий світ» (нім. Lebenswelt в сенсі системи очевидного у Гуссерля) – треба закрити блокнот і взяти до рук кулемет. Це теж очевидно.

Саме тут і з'являється екзистенційний модус траншей.

Безумовно, є політичне пояснення війни в Україні, і воно приблизно таке: Росія намагається відтворити стару імперію, існування якої без України неможливе. Тим самим змінюється світовий устрій, і у війну в Україні залучається більше світових гравців.

Все це правда та справедливо, але не пояснює необхідність отримати мінний уламок у шию десь посеред нікому не відомої лісосмуги в степах Донбасу.

Станіслав Асєєв

Чому це сталося зі мною, адже я міг уникнути фронту і, скажімо, продовжувати далі гортати той блокнот?

Поки що відкладемо це питання і звернемося до ще одного яскравого образу, який я бачу майже щоденно по всій Україні.

Йосип Бродський. У своєму автобіографічному есеї «Менше за одиницю» він описав дивну лінію, яка проходила крізь життя кожної радянської людини:

«І поштукатурені стіни класів із синьою горизонтальною смужкою на рівні очей, що тяглася неухильно через всю країну, як риска нескінченного дробу: через зали, лікарні, фабрики, в'язниці, коридори комунальних квартир... Орнамент був надто абстрактним, він не міг нічого означати. Від підлоги до рівня очей стіна була вкрита мишачою або зеленуватою фарбою, яку завершувала ця синя смуга; вище йшла незаймана побілка. Ніхто ніколи не спитав, чому це так. Ніхто б і не відповів»

Ця лінія нікуди не зникла.

Системи примусу та деструкції особистості, які існують по всьому світу, й досі мають її за основу: тюрма, армія, психіатрична клініка, катівні спецслужб, концентраційні табори, які, як виявилося, з розмахом функціонують і у 21 сторіччі...

Все це містить вододіл із «незайманої побілки», до та після. За радянських часів Бродський додає до списків ще заводи та школи, хоча в Україні в цій частині суспільства відбувся суттєвий прогрес – не в останню чергу як реакція на російське вторгнення.

Та коли я пішов до армії та опинився у навчальному центрі – весь його периметр був окреслений цією синьою смугою.

Не варто думати, що це лише образ – я маю на увазі і буквальні, фізичні стіни приміщення, куди нас привезли.

О, я добре вивчив такі місця на все життя, адже бачив цю смугу і у в'язниці в окупованому Донецьку, поки йшов її коридорами на годинну прогулянку.

Певною копією цього місця виявився і наш навчальний центр. Пліснява, грибок, облізлі стіни, вибите скло, затягнуте брезентом у грудні, чергові з автоматами та обмеженість часу та простору моментально нагадали мені все це в полоні.

Умови проживання в одній з «учєбок» ЗСУ

Але головна проблема була у радянському керівництві, яке дуже часто можна зустріти в так званих «учєбках». Вся річ у тому, що навчальні центри ЗСУ справедливо вважають хабами для тих офіцерів, чия кар'єра в армії не вдалася.

Часто це люди без мотивації, з радянською академією та теоретичним досвідом бойових дій ще часів Афганістану, що абсолютно не має відношення до того, що зараз відбувається на фронтах в Україні.

Та головне – це той самий зневажливий погляд на всіх, хто має менше зірок на погонах (пам'ятаєте – де твій кришталь?).

Якщо на початку російського вторгнення успіхи Сил оборони ґрунтувалися на горизонтальних зв'язках між офіцерами, сержантами та рядовими, то в грудні 2023-го (коли я потрапив до навчального центру) Сили оборони України з партизансько–диверсійного успішного руху знову перетворилися на громіздку радянську армію – з «журналом журналів» та стрільбами в темний період доби.

Бродський писав, що кабінет директора школи копіював кабінет слідчого.

Переконаний, опинись він в наш час в кабінеті начальника навчальної частини – він впізнав би і тут інтер'єр.

Звісно, мова не тільки про меблі. Коли – після тижня збирання недопалків територією навчального центру – я зрештою опинився на прийомі у начальства, то побачив Радянський Союз.

Моє логічне питання «чому не починається навчальний процес для людей, які за місяць мають опинитися в траншеях на фронті?» призвело до трансферу нашої групи новобранців до іншої «учєбки», аби менше ставили питань.

Другий навчальний центр виявився вже повноцінною колонією, адже жили ми тепер не в приміщенні, а в наметовому таборі посеред ліса. Програма навчання тут була приблизно така ж: сортування піддонів, побудова туалетів, ремонт приміщень, 15-годинні наряди на кухню.

І ще... рахування дерев. Так, вам не почулося: після конфлікту нашого ротного з генералом зі штабу той наказав перерахувати дерева у лісі, аби впевнитись, що ми не рубаємо їх. І це – за три тижні до відряджання на фронт новобранців, які з поводження зі зброєю, хіба що навчилися всюди тягати за собою розряджений автомат.

Коли західний читач бачить чергову втрачену Україною територію на фронті та питає «чому так?», – він перш за все мав би уявити собі цю синю лінію Бродського, яка і дає відповідь на це питання.

Знаю, в західних політичних кабінетах сприйняття війни в Україні проходить крізь цифри, але фундаментальна правда полягає перш за все у цій синій лінії, яка закреслює будь–який кількісний результат, – хай то техніка або люди.

Втім, панацея від цієї лінії все ж існує, і, як не дивно, – вона на передовій.

Я свідомо записався на фронт саме в піхоту на передню лінію оборони, адже саме на «нулі» ви найменше стикаєтесь з абсурдом бюрократії та рудиментами СРСР.

Сюди, в траншеї, не доходить жодна перевірка зі штабу, жодного наказу про рахування дерев, – піхотинець залишається сам на сам із собою та ворогом.

Станіслав Асєєв на фронті

Це досить висока плата за те, щоб «незайману побілку» остаточно перефарбувати в національні кольори. Але, зрештою, чи не заради цього всі ми і натискали на спусковий гачок?

Одна справа, перемогти Радянський Союз, який нікуди не зник у сучасній Росії, а інша – здобути цю перемогу всередині України, яка ще багато в чому ментально залишається «республікою СРСР».

Кулеметна черга над маками

Та все це – знову про зовнішнє. Я ж люблю феноменологічно дивитись на світ.

Ось ви відкриваєте очі посеред спекотного літнього дня і перед вами – дивовижної краси червоні маки, які квітнуть серед заростей трав та дерев настільки густих, що вже в метрі не видно просвіту дороги. Все інше – взято в дужки і ніби винесено за цю реальність: політика, денні новини, коментарі та прогнози... Якщо не тримати все це в голові як обґрунтування моменту – навіть не зрозумієш, де та що, власне, робиш ти тут.

Але потроху в естетику (колір) входить і Логос, розумне та думка: в гегелівській тріаді на фронті втрачається хіба що релігійний момент.

Над цими маками звучить кулеметна стрічка, бо вони ростуть нижче рівня землі над окопами, по краю яких свистять російські кулі. Та я так само, майже зачаровано продовжую вдивлятися у густий червоний колір цих квітів, відчуваючи через нього цей знайомий для мене абсурд.

Що каже про світ той факт, що я, магістр з відзнакою, маю стріляти з кулемета по людях у 2025 році?

Можна заперечити, що я робив це з власної волі, – але це аргумент не проти, а за. Так, мене навчили свободі, і я скористався нею, коли постало питання існування самої країни.

Якоюсь мірою політичного обґрунтування війни не існує: індивідуальна воля диктатора приводить у дію колективну волю мільйонів людей.

Такі люди, як Путін можуть думати собі що завгодно, але це не є гарантією реалізації їхніх планів сотнями тисяч їхніх співгромадян. Так само як і з іншого боку окопів ніхто не змушує нас брати до рук зброю і захищати власну країну, – шлях еміграції завжди простіший. І за цією логікою зіткнення 24 лютого 2022 року взагалі б не відбулось.

Але реальність інакша. Воля однієї людини призвела та досі призводить до зіткнення волі мільйонів інших людей.

Чому? Бо навіть у 21 сторіччі колективна свідомість превалює над індивідуальною свободою, яка вимагає абсолютної відповідальності за власний вибір.

Ніщо не заважало мільйону росіян (які вже загинули та досі на фронті чи тільки їдуть туди) за день знести Путіна з влади.

Натомість вони – як і майже всі в історії, перед ким стояв такий вибір – вишукувались у бойові порядки та вже четвертий рік тонуть у власній та українській крові. Тож факт залишається фактом: навіть зараз, у світі дронів та криптовалюти, кінцевим аргументом є кулемет.

Так само одного дня я «раптово» відкрив очі і посеред Седнаї.

Не дивлячись на масштаби того, що постало переді мною, я впевнений, що більшість людей навіть зараз навряд зможуть відповісти, що кажуть їм ці декілька літер – Седная.

Седная, в'язниця Башара Асада, в якій загинули тисячі людей. Сирія, 20 грудня 2024 року

На той час я вже демобілізувався через свій досвід полону та втрати (наш батальйон просто скінчився) та дивився надвечір на сирійську пустелю крізь ґрати найбільшого з відомих сучасних концентраційних таборів.

Це був табір смерті, навіть назву якого сирійці за Асада боялись промовити вголос, аби не викликати до себе зайвої підозри та не потрапити в нього. Людей тут ґвалтували, били струмом, ламали хребти, страчували через повішення та чавлення пресом, а рештки розчиняли у кислоті.

З 40 тисяч в'язнів, які б мали знаходитись у Седнаї згідно з офіційними даними – звільнили трохи більше двох тисяч. Інші назавжди зникли для всіх.

Речі бранців, Седная, Сирія, 20 грудня 2024 року

Я був єдиним українським журналістом, який буквально напросився в цю подорож до Головного Управління Розвідки ГУР), чиї офіцери займалися евакуацією з Сирії українських громадян.

Чому? Бо Седная – це ті самі маки, по яким у 2025 році летять російські кулі у Богом забутій лісосмузі Донбасу.

Всі ілюзії щодо розуму, історичного досвіду, аргументів та справедливості розчиняються саме в таких місцях.

В коридорах Седнаї все це дійсно є хлам.

Одяг засуджених на смерть у тюрмі Седная, Сирія, 20 грудня 2024 року

Тут він продовжує свій шлях сірого згорбленого радянського інтелігента з авоською з кефіром та томіком Маркса, який опиниться на продажі в переходах метро. – І я не можу сказати, що диктатори на кшталт Асада чи Путіна тут не праві, адже парадокс полягає у тому, що концтабори створюють ідеї (ширше – ідеологія), а от руйнує їх тільки зброя.

Путін прекрасно вивчив радянський урок про те, що окрім як страждати в Європі, інтелігенція ні на що не здатна.

І він в цьому абсолютно правий.

Це доводить вже сучасна російська еміграція, яка здебільшого перебралась до Німеччини. Увімкнути ліхтарик в пам'ять про Навального десь у Берліні, поки в московській тюрмі засовують гумову палку в задній прохід тим, кого режим встиг арештувати, – зброя сором'язливих інтелігентів.

«Червона» інтелігенція сто років тому зрозуміла, що всі розмови з царем та дискусії на орендованих квартирах закінчуються каторгою чи шибеницею. Саме тому обрала дію, а не слова, та докорінно змінила устрій Росії.

Теперішня російська на це не здатна. Минуло сто років, як більшовики викидали копняками їхніх пращурів вз Росії страждати в європейські кав'ярні під зітхання про Достоєвського, – а змінилася тільки назва кафе.

Романтичні французькі літери замінила скупа німецька готика.

Розмірковуючи про фронт, я часто думаю про той чеський кришталь. В дитинстві я любив стукати по ньому пальцем та з гордістю слухати дзвін справжніх скарбів. На особливі події бокали діставали з сервізу, обережно протирали від пилу та наливали «Советское Шампанское». Ця соціалістична літургія і була буквальною відповіддю на питання «де твій кришталь?» – Ось, перед вами. Ми не якісь там «вшиві інтелігенти», ми знаємо правду життя, вона – в кришталі.

У лютому 2022-го всі ми – художники, літератори і далі за списком – так і застигли з цими бокалами на фоні танків РФ.

Кожен з нас знав відповідь на питання про те, що відбувається, і кожен мав змогу (і досі має – з тих, хто не вбитий) розказати про це на весь світ.

Але за цим постає ще одне коротке питання і така ж коротка відповідь: і що? – І нічого.

Коридори Седнаї ведуть прямо в Аушвіц, попіл з печей якого, як відомо, осідає на льодах Колими.

Коло замкнулося десь в Україні, вже в підвалах Донбасу, які Росія облаштувала в сибірських традиціях та додала струм на пальці тих, хто багато читав у житті.

Всі ми сім років (з 2014-го) тільки те і робили, що говорили.

Інтелектуали України пояснювали українцям та світові, чим є Росія – під байдужість перших та скепсис других. І от частина з нас тепер у могилах, а частина продовжує шлях кришталю.

На початку я писав, що вважаю і цей текст якоюсь мірою абсурдом, адже ми програли війну з очевидним – очевидність засміяна та спотворена у соціальних мережах в наш час.

Довгі тексти ніхто не читає: все, що виходить за межі абзацу вже давно перетворилось на той самий trash. Емоції превалюють над розумом, теорія змови – над фактами, і в результаті ти виправдовуєшся за кулемет, який поклали у руки тобі вороги.

Та й слово «ворог» вже теж перекреслено політичною толерантністю, плюралізмом та дипломатичним консенсусом: можливо, то і не ворог, а – комбатант? Можливо, не війна, а – конфлікт? Можливо, і напали на нас... – через нас?

Я багато чому навчився у Росії.

Просидівши в їхніх підвалах ще до повномасштабного вторгнення, я чудово запам'ятав зневажливе «ну шо ты, писатель?», коли відчинилися двері нашої камери і до мене звернувся один з «комбатантів».

Треба було чути, як він вимовив це слово «писатель», наче гіршої лайки не казав у житті. І це людина, для якої мат був рідною мовою і він тільки ним звертався до в'язнів – і все ж «писатель» від нього звучало гірше за те.

Але це і була відповідь, що робити після 24 лютого 2022-го.

Десь тут припиняв дзвеніти чеський кришталь. Синя бездушна лінія Бродського намагалася пройти крізь всю Україну, замазавши цілі міста «незайманою побілкою»: без сенсу, кольору та життя.

Х.Л.А.М. нарешті навчився заряджати патрони, а поселення мрійників – зникло.

На його місці тепер – полігон ЗСУ.

Станіслав Асєєв – письменник, журналіст і блогер, військовослужбовець ЗСУ

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода