Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:
ЛЬВІВ – 1 листопада 1944 року у митрополичих палатах Святоюрського комплексу у Львові відійшов у вічний світ митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. У віці 79 років після важкої хвороби.
Це була середа, 13 година 45 хвилин. Поховали главу Церкви у крипті Святоюрського собору 5 листопада. Багатолюдна похоронна процесія йшла через усе місто. У цей час радянська влада вже вдруге прийшла на терени західних областей України.
Митрополит Шептицький був п’ятий уніатський єпископ із родини Шептицьких. Єпископ Атанасій Шептицький у XVIII столітті відбудував катедральний собор святого Юра у Львові. І герб роду встановлено на храмі.
За служіння митрополита Андрея Шептицького влада змінювалась сім разів. Глава Церкви був поміж двох світів і культур ‒ української і польської, виклики часу були складні. І українсько-польське питання було для нього важливим. Митрополитові доводилось бути між польською та українською сторонами, захищаючи інтереси своїх вірних, українського народу, зберігаючи українську ідентичність Греко-католицької церкви.
Та чи вдалося йому знайти шляхи до порозуміння між поляками і українцями? Якими були відносини митрополита з польськими середовищами і керівниками Організації Українських Націоналістів(ОУН), зокрема провідником Степаном Бандерою?
Чому брати Шептицькі зуміли підтримувати стосунки і допомагати один одному, попри різну національну ідентичність, але це не толерувалось тодішнім суспільством у польській державі? Про це розмова Радіо Свобода з дослідницею постаті митрополита Андрея Шептицького, кандидатом історичних наук Ліліаною Гентош.
Ліліана Гентош ‒ авторка численних наукових і публіцистичних статей про митрополита Андрея Шептицького, а також монографії «Митрополит Шептицький 1923-1939. Випробування ідеалів».
‒ Із п'яти братів Шептицьких двоє вважали себе українцями ‒ митрополит Андрей і блаженний отець Климентій, а троє поляками ‒ Станіслав Шептицький, генерал Війська Польського, Олександр і Леон, які займались господарством.
Незважаючи на національні відмінності, вони підтримували теплі стосунки між собою до кінця життя, допомагали один одному. Після вбивства радянською владою у 1939 році Леона і його дружини Ядвіги у Прилбичах, їхніми 9 дітьми опікувались брати. Брати Шептицькі показали, що різні національні ідентичності можуть тепло співіснувати. Чому їм це вдалося?
‒ Їм це вдалося за рахунок того, що вони свідомо підходили до своєї ідентичності як до вибору. І сприймали свідомий вибір один одного.
Для генерала Станіслава Шептицького не було чимось дивним, що його двоє братів вважали себе українцями, відстоювали інтереси тих людей, яким вони служили як душпастирі.
Є дуже цікавий лист генерала Станіслава Шептицького до митрополита Шептицького у 1923 році, коли митрополит був арештований у польській державі, затриманий на кордоні і перебував під домашнім арештом. А його рідний брат у той час працював в польському уряді і був міністром військових справ. Він не поділяв думку свого уряду і активно старався допомогти братові вийти з тієї ситуації.
Брати були надзвичайно високоосвічені, висококультурні, шанували право вибору один одного і зберігали попри все близькі родинні стосунки
Станіслав Шептицький написав братові листа, який починався дуже промовисто:
«Дорогий Ромусю (Роман ‒ світське ім’я митрополита-ред.), я розумію, що вони хочуть тебе представити, що ти є проти свого народу. І я думаю, що треба шукати вихід з тієї ситуації»
І він знайшов цей вихід. Тобто, він і представники Апостольської столиці вели перемовини не з урядом, а з президентом Польщі, який зустрівся з митрополитом. І митрополит повернувся до Львова після зустрічі з президентом Польщі Войцеховським у резиденції. Він спокійно повернувся до Львова, його не затримали, не судили, не вимагали від нього якогось визнання своєї вини перед Польщею чи офіційної присяги на вірність Польщі. І це було дуже важливо. Тобто, ця ситуація була врегульована.
І митрополит шанував вибір своїх братів.
З другої сторони, Леон Шептицький, який мешкав у Прилбичах, який був найближчою людиною до Андрея і Климентія, намагався їх підтримувати у різний спосіб. А це і емоційно, створити для них відчуття домашнього вогнища, коли вони приїжджали у родинний маєток. Потім уже в міжвоєнний час.
Леон купив будинок у Львові по вулиці Зеленій і брати туди приїжджали, особливо часто бував отець Климентій. Леон і його діти ходили у митрополичі палати. Є гарні спогади дітей і це ставило Леона у складне становище, тому що польська суспільність не сприймала його. Навіть, коли він хотів зробити для доньок прийняття на честь їхнього повноліття, то цей захід і родину Леона польське середовище намагалось бойкотувати. Але це був життєвий вибір ‒ якомога ближче бути до братів і їх підтримувати.
На мою думку, ці стосунки зберігались через те, що брати були надзвичайно високоосвічені, висококультурні, шанували право вибору один одного і зберігали, попри все, близькі родинні стосунки. Бо вони бачили в них особливу цінність, особливу підтримку.
‒ Власне, мама ‒ графиня Софія Фредро-Шептицька і батько ‒ граф Іван Шептицький дали таке духовне, моральне підґрунтя у вихованні синів.
‒ Так, це і мама, і батько дали їм таке відчуття вартості родинних цінностей, родини, що це дуже важлива підтримка, щоб не робив, де б не був, але родина має підтримати і допомогти. Попри різні ситуації має прийняти тебе. І головне ‒ сприйняти твої вибір і твою особистість, те, що ти хочеш робити в житті.
‒ Станіслав Шептицький мав високу посаду, був міністром у польській державі, запровадив свято Війська Польського, але потім свідомо відійшов від політичного життя. Чому?
‒ Він не погоджувався, перш за все, з поглядами і думками Юзефа Пілсудського (польський державний і політичний діяч, перший голова відродженої Польської держави, засновник Польської армії, перший маршал Польщі -ред.), вони були антагоністами і між ними були неприязні стосунки. Він відійшов від політики і мешкав у Корчині (Польща-ред.).
‒ Сім разів змінювалася влада за життя митрополита Андрея Шептицького. Він був поміж двох світів ‒ українським і польським. Якщо говорити про українське-польське питання і позицію митрополита, то які викликали були у різні періоди, а це і дві світові війни, міжвоєнний час, пацифікація, німецька і радянська окупації?
Розумів, що буде незрозумілий для багатьох: поляки будуть підозрювати його, що він зраджує їхні інтереси, а українці будуть йому недовіряти, як людині з іншого національного і політичного табору
‒ Коли Андрей Шептицький став єпископом, потім архиєпископом, він щиро прагнув служити для порозуміння українців і поляків. Хоча знав і розумів, що буде незрозумілий для багатьох: поляки будуть підозрювати його, що він зраджує їхні інтереси, а українці будуть йому недовіряти, як людині з іншого національного і політичного табору. Йому треба було докласти зусиль, щоб показати, що для українців він є тим, хто буде їхнім провідником, лідером, а полякам пояснити свій вибір і свою позицію.
З огляду на специфіку Австро-Угорської імперії, він мав серйозні важелі впливу, бо був депутатом Галицького сейму і Верхньої Палати Австрійського парламенту. І це дуже важливі політичні функції. Розуміємо, що він не ходив на всі засідання, бо це було неможливо.
Але у критичні, важливі моменти він брав участь у політичному житті і в засіданнях сейму і парламенту. Адже у 1913 році була критична ситуація між українською і польською фракціями в сеймі. І митрополит був тим, хто примирив одну і другу фракції. Тобто, він сам планомірно проводив розмови з українцями і поляками. І він запропонував якби ми нині назвали, платформу для порозуміння.
Основна його ідея була, як він звернувся до одних і других, що вони повинні відкласти боротьбу, а спільно працювати для майбутнього краю. Але обидві сторони повинні розуміти, що і українці, і поляки мають мати рівні права репрезентації в цьому краю.
Тому це для нього був дуже важливий момент ‒ рівні права всіх громадян, незалежно від національності і віросповідання. Рівні права і можливості ‒ це планомірно митрополит захищав. Для прикладу, у справі українських студентів чи відкриття українського університету добивався в Австро-Угорському парламенті.
Тобто, в цих українсько-польських відносинах митрополит бачив русинів-українців, як він писав, що він з діда, прадіда ‒ русин. Він їх бачив, як спільноту, яка найбільше потребує допомоги, опіки, тієї афірмативної акції, того піднесення, тому становище українців було значно гірше, аніж поляків. І він вважав своїм обов'язком підтримати українців, покращити ситуацію.
Відтак робив різні проєкти у культурі, фінансах, громадському житті. Українсько-польські відносини в австро-угорський період для нього це була низка дій на підтримку багатостороннього зростання української громади. І він, знову ж таки, вважав себе нащадком і українців, і поляків. А, з другої сторони, не бачив, чому він через змішане походження і бачить в собі людину двох культур, у має надавати перевагу своїй польськості.
Він, навпаки, вважав себе більше русином, що має працювати для української громади, для Греко-католицької церкви ще й тому, що став главою цієї Церкви, цілої спільноти.
‒ Зауважмо, що очолив Греко-католицьку церкву Андрей Шептицький у віці 35 років. Молодий, енергійний, вже впливовий, але ще без сивої бороди.
Він бачив українсько-польські відносини, як відносини двох сторін, в яких одна є в несприятливій позиції, несприятливій ситуації, яка потребує допомоги і опіки
‒ Абсолютно. Як молода, енергійна людина мав багато ідей і планів. І ці плани починає здійснювати тут. А це відкриття у 1905 році Національного музею у Львові. Це величезна не тільки фізична споруда, а духовна, культурна.
Ми мусимо розуміти, що він бачив українсько-польські відносини, як відносини двох сторін, в яких одна є в несприятливій позиції, несприятливій ситуації, яка потребує допомоги і опіки. І він, як глава Церкви, вважав, що має докласти зусиль для того, щоб ця українська спільнота зростала.
В Австро-Угорській імперії українці мали юридично захищені права. Отримували державну підтримку на освіту, особливо на шкільну, початкову. Церква теж користала з підтримки держави, деякі культурні установи мали також допомогу.
Перша світова війна, російська окупація і після війни імперія розпадається і ситуація кардинально змінюється. У першу чергу через те, що починається війна між українцями і поляками в Галичині. Це 1918-1919 роки.
‒ І це вже наступний виклик для митрополита в українсько-польському питанні.
Польська преса його відкрито називала зрадником
‒ Так, це вже другий виклик. Війна, це збройне протистояння, це військові дії і він у цій ситуації обирає свою паству. Ми це бачимо у багатьох моментах: він підтримує Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).
Підтримує і як духовний лідер, і як дипломат найвищого рангу. Бо виїжджає за кордон і намагається зустрічатися з різними політичними діячами у Західній Європі і США, з якими говорить про права українців, про ЗУНР. Це також дуже важливо.
Тоді це вже був досить різкий розрив з польською спільнотою, тому що йому цього не пробачили. Коли у 1923 році повертався, то польська преса його відкрито називала зрадником, якого треба судити, таврувати, бо він зрадив Польщу, не виступив за польську державу.
‒ Власне у час українсько-польської війни відбувалося листування між главами Греко-католицької церкви і Римо-католицької Андреєм Шептицьким і Юзефом Більчевським (Папа проголосив святим Римо-католицької церкви у 2022 році) щодо збройної боротьби, жертв. Тоді частина міста, де розташований Святоюрський собор, була під контролем польських солдат, а частина Львова, де була резиденція католицького архиєпископа, під українським контролем. Але це листування не є зауважене, митрополит відкидав чимало неправдивих звинувачень.
‒ І ще був лист, який митрополит Андрей написав до Апостольського престолу, де він порівняв Греко-католицьку церкву, зрештою, і українців Галичини, з Попелюшкою. Тобто, кого зневажали, не підтримували, хто мав дуже скрутні обставини існування і життя.
Митрополит полемізував з Більчевським, але тут найбільша проблема була та, що Юзеф Більчевський не бачив, що українці мають право робити якісь кроки, дії для проголошення своєї незалежності.
‒ І це була найбільша претензія польського суспільства на загал?
‒ Головна причина, що Юзеф Більчевський вважав, що українці не дозріли до таких актів, що вони мають бути частиною польської держави і мають бути об'єктом асиміляції. У тому був корінь тієї дискусії. Тому звинувачували митрополита, що він розпалює в українців націоналізм і хибні судження про те, що вони можуть щось досягнути, на щось здатні, навіть мають право думати про свою державність.
‒ Такий вияв польського шовінізму.
‒ Так це виявлялось. Юзеф Більчевський про це також писав до Ватикану, до Апостольського престолу. Апостольський нунцій, майбутній Папа Пій ХІ написав однакового змісту листа і до Шептицького, і до Більчевського.
У ньому мова йшла про те, що вони, як пастирі, повинні подумати про замирення, порозуміння, щоб шляхом перемовин зупинити військові дії.
Юзеф Більчевський був обурений цим листом і відіслав відповідь, що апостольський дипломат написав однаково і йому, і митрополитові Андрею, але польська сторона не є тією, яка винна у чомусь, то чому ж однаковий текст.
‒ Міжвоєнний період у польсько-українських відносинах, дуже важка сторінка спільної історії ‒ 1930 рік ‒ пацифікація. Як зреагував митрополит Шептицький?
Коли розпочиналася пацифікація, він усе ж пробував і їздив до Варшави, де намагався знайти спосіб зупинити, призупинити ці дії, пацифікацію
‒ У міжвоєнний період митрополит пробував знайти порозуміння з польським урядом, з тими людьми, які мали дещо іншу позицію, не бажали прискореної і насильної асиміляції українців у польській державі.
Однак він активно критикував, для прикладу, закони про шкільництво міністра Грабського. Митрополит інструктував парохів, як вони мають пояснювати людям правильно писати заяви у шкільні ради з проханням відкривати українські класи. І міністр був страшенно цим обурений. Навіть надіслав листи до Ватикану, що митрополит втручається у політичні справи.
Хоча митрополит писав, це не політична справа, а лише пояснення людям, як вони мають користати зі своїх громадянських прав. І це не є жодна політика. Дуже були складні моменти.
У 1928 році митрополит заохочував людей брати участь в виборах, щоб сформувати українську фракцію в парламенті, щоб через парламент добиватися покращення ситуації українців. Він вважав, що це є можливий і добрий шлях через парламентську демократію.
Коли ж у 1930 році виникла пацифікація, то це вже був для нього такий сигнал, що в польській державі немає тих політичних сил, з якими можна вести перемовини. Коли розпочиналася пацифікація, він усе ж пробував і їздив до Варшави, де намагався знайти спосіб зупинити, призупинити ці дії, пацифікацію.
‒ Домагався зустрічі з Юзефом Пілсудським. Але чому не зустрілись?
‒ Не зумів зустрітися з Пілсудським. Ми не знаємо чому саме, чи Пілсудський не захотів, чи не міг. Мені один польський історик пояснював, що тоді Пілсудський важко хворів і не міг фізично зустрітися з митрополитом. Насправді, ми не знаємо, як це було, але ці поїздки були безрезультатні.
Митрополит зустрівся зі значно нижчої ланки урядовцями, але це нічого не дало.
Митрополит Андрей, перш за все, був вражений тим, що застосовувався принцип колективної відповідальності, коли карали без суду і без доведеної вини і карали цілу спільноту. Тобто, заходили в село і били всіх, кого вважали активістами і руйнували українські хати чи читальні «Просвіти».
Для митрополита це було дуже варварським способом вияснення якогось конфлікту.
Звичайно, це також були початки діяльності ОУН. Адже українське суспільство дуже швидко і сильно радикалізувалося. І в 30-ті роки ХХ століття ‒ це дуже темна полоса.
Митрополит був противником радикального націоналізму, тому що вважав його чимось, як казав, на взірець сучасного поганства
З одної сторони, митрополит був противником радикального націоналізму, тому що вважав його чимось, як казав, на взірець сучасного поганства. А з другої сторони, казав, що це також є спайкою, те, що об'єднує українське громадянство. Тобто, це для нього була дуже складна дилема.
Митрополит Шептицький був категорично настроєний, особливо щодо дій Крайового проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою.
Вбивство Івана Бабія, директора гімназії, відомого педагога, громадського і церковного діяча, яке, фактично, було злочином. Бабій був співголовою Католицької акції Львівської архиєпархії. Митрополит класифікував це вбивство як терористичний акт.
Це була складна ситуація. Тому що академічна гімназія була акредитована державою і акредитацію потрібно було підтверджувати. Польська влада закрила українську гімназію в Рогатині. Навіть заклади, які мали приватне фінансування мусіли мати акредитацію державну.
І директор Іван Бабій боявся будь-яких, якби сказати, претекстів на скаргу на гімназію, які польська поліція могла б використати як причину для закриття гімназії. Тому Бабій не дозволив проводити національне святкування. І ще, згідно, з приписом для всіх шкіл в польській державі, у приміщенні школи висів портрет Юзефа Пілсудського.
Молоді члени ОУН, учні цієї школи, дуже категорично це сприйняли. Івана Бабія записали в зрадники. І керівник Крайового проводу Степан Бандера дав розпорядження вчинити на нього замах. Молодий чоловік Михайло Цар вистрілив у Бабія (27 липня 1934 року-ред.), коли той виходив з церкви на вулиці Руській у Львові. І оунівець застрелив себе теж.
Тоді юні люди вирішували надто складні питання. І вони дуже радикально сприймали старше покоління. Це яскравий конфлікт поколінь, засудження того, що старше покоління ‒ програло, а те, що робить, є зрадництво. Вони вирішили вбити директора школи, як акт залякування тієї невеликої групи української інтелігенції, яка працювала на якихось державних посадах у польській державі, яка провадила економічну діяльність чи ще щось.
‒ Митрополит засудив це вбивство, назвав Бабія жертвою українських терористів, що «убивають без ніякої причини, хіба лише тому, бо їм не подобалася виховна діяльність покійного». Але за два роки до цього, у 1932 році Владика звернувся до української молоді, це було «Слово до молоді» митрополита, де просить дослуховуватись до старшого покоління, застерігає від радикалізму. І саме тоді виникає вже відкритий конфлікт з керівниками ОУН?
Під час організації свята вже виникає відкритий конфлікт з ОУН
‒ Він пише, що радикальні, тоталітарні ідеї панують світом. Закликає, перш за все, бути толерантним і розуміти, що дуже важливим є поняття свободи. Бо ті гасла, що забирають свободи, ніколи не можуть гарантувати розвитку і процвітання. Наголошував, що тоталітарне суспільство проповідує нетолерантність і несвободу інтелектуальну чи фізичну. Це було застереження до української молоді.
Слово до молоді було виголошене в 1932 році, а в 1933 митрополит ініціює українське свято ‒ «Українська молодь Христові» не тільки для греко-католиків, але й православних.
Більше того, під час організації свята вже виникає відкритий конфлікт з ОУН. Тому що оунівці ОУНівці агітували молодь не йти на цю подію. Поширювали листівки до молоді з закликом не йти, говорили, що Шептицький буде змушувати присягати на вірність Польщі.
Тобто, така була дивна ідея, але це поширювалося, і це було дуже активно. І серед молоді були дискусії, хто піде, хто не піде на це свято. Але захід відбувся і дуже багато молоді прийшло. Тоді створили організацію Католицька акція української молоді (КАУМ), як намагання витягнути частину молоді від ОУН. Це була цікава спроба організувати українську, патріотичну, національну організацію.
‒ Парадокс, незважаючи на те, що митрополит критикував радикальний націоналізм, у тодішній польській пресі його називали натхненником того націоналізму.
Група депутатів вимагала, щоб уряд конфіскував все майно, щоб Шептицький був повністю залежний від держави і держава могла його контролювати
‒ І у 1938 році на засіданнях польського парламенту обговорювалося питання, як з ним боротися шляхом підривання фінансового становища Церкви. Тобто, деякі депутати озвучували питання конфіскації майна Греко-католицької церкви, аби таким чином поставити Шептицького на коліна.
Бо, зрозуміло, що Церква мала майно, яке дозволяло їй проводити культурну, благочинну, громадську діяльності. І група депутатів вимагала, щоб уряд конфіскував все майно, щоб Шептицький не мав жодного доступу до фінансів, був повністю залежний від держави і держава могла його контролювати.
‒ Чи Андрей Шептицький ініціював зустріч із проводом ОУН, щоб порозмовляти, чи відбулась зустріч зі Степаном Бандерою, чий батько Андрій Бандера був священником Греко-католицької церкви і процес беатифікації якого досі триває?
‒ Робив такі спроби. Зі Степаном Бандерою не зустрічався, але Євген Коновалець у 1933 році відіслав до митрополита свого особистого представника Євгена Ляховича, який говорив від його імені.
Розмова була довга. Ляхович написав звіт про цю розмову, яка була недобра для ОУН. Тобто, митрополит був дуже критично настроєний. І він чітко сказав Ляховичу, що вони не знають, на які розвідки працюють і на яку ціль. Митрополит висловився проти методів терору, що дуже молоді люди втягуються політично в нелегальну організацію. Це йшлося про людей 16-17 років, школярів.
‒ Як сприйняло керівництво ОУН цю непросту, радше неприємну, для них розмову?
‒ Євген Коновалець дуже обурливо сприйняв ці слова митрополита і перестав його називати митрополитом у листах. Називав граф або Шептицький. А після реакції митрополита на вбивство Бабія були ще більш загострені стосунки.
А ось стосунки з Андрієм Мельником митрополит зберігав добрі.
‒ До слова, коли в 1928 році Андрія Мельника звільнили з львівської тюрми, був засуджений на 4 роки за приналежність до Української військової організації, митрополит запропонував йому роботу, очевидно розуміючи стан людини. Андрій Мельник був керуючим маєтностями Галицького митрополита Шептицького.
Під час німецької окупації відносини з ОУН набувають іншого плану
‒ Митрополит також попросив Мельника очолити КАУМ. Напевно, бачив у ньому більш помірковану людину, не настільки радикальну.
У 1934 році митрополит написав цікаве послання «Хто винен?», на основі прочитаних матеріалів з Самбірського процесу (трьох українців, серед яких був Роман Барановський, обвинуватили у вбивстві польського політика Тадеуша Голуфка у 1931 році у Трускавці. Двоє з підсудних виявилися поліційними агентами, причетними до резонансних справ-ред.).
Я згадувала, що в 1933 році митрополит сказав Ляховичу, що вони не знають, на кого працюють. Так ось, у 1934 році під час арешту з’ясувалося, що один із заступників Степана Бандери Роман Барановський (родина його зріклася – ред.) був зрадник, працював на поліцію. І він був такий не один. Митрополит знав погані факти про їхню діяльність, про їхні настрої в ув’язненні, бо відсилав туди свого представника.
Під час німецької окупації відносини з ОУН набувають іншого плану.
Ще до трагічних подій на Волині були вбивства українських активістів поляками. Були акти одних проти других. Митрополит мав документи про те, скільки українців вбито поляками між 1941-початком 1943 років. Особливо, українських активістів і духовенства на території Генерального губернаторства (центрально-східна частина Польської держави під час німецької окупації. Сюди входили, зокрема, українські етнічні землі ‒ Холмщина, Підляшшя, Лемківщина-ред.).
‒ Власне, період німецької окупації, роки Другої Світової війни стали ще одним дуже важким викликом. Відомо про листування між митрополитом Андреєм Шептицьким і римо-католицьким архиєпископом Болеславом Твардовським.
Владика Андрей описував реалії протистояння українців і поляків, відкидав звинувачення. В одному з листів митрополит обурювався тим, що у польській пресі пропагують образ «українця-розбійника. Митрополит закликав польського архієпископа засудити політичні вбивства і грабунки на Волині, а також загальну ненависть до українського народу. Таких пастирських листів зі сторони польського римо-католицького єпископату з осудженням убивства не було.
Є дуже цікаві документи про його спроби у 1943 році про налагодження діалогу між представниками ОУН (Б) і представниками Армії Крайової
‒ Влітку 1943 року польський архиєпископ Твардовський написав митрополиту про поширення взаємної ненависті, про випадки вбивств, на що митрополит відповів, що це не є виключно вина чи українська справа, що поляки також вбивають українців. І це дуже обурило Твардовського.
Митрополит підсвідомо розумів, що назрівають дуже серйозні загострення українсько-польських відносин на тлі того, що робить німецький окупаційний режим. Є дуже цікаві документи про його спроби у 1943 році про налагодження діалогу між представниками ОУН (Б) і представниками Армії Крайової. Він говорив і з тими, і з тими. І він пробував їх звести за спільний стіл, щоб говорити між собою. Якби це вдалося, то, можливо, б не було такого на Волині. Але історія не знає умовних станів.
Однак у 1943-му році, незважаючи на те, що митрополит був критично настроєний до ОУН (Б), він запросив їх до себе, до Митрополичого палацу, і з ними говорив про те, що треба шукати порозуміння з поляками і не можна допустити насильства.
Також його представники сконтактувалися у Варшаві з керівництвом польського підпілля, яке направило свою людину до Львова на зустріч з митрополитом. Практично, вони домовлялися про спільні перемовини. Але перемовники з обох сторін були арештовані ґестапо. Тобто, німецькій окупаційній адміністрації не були вигідні такі перемовини. Зусилля митрополита не дали результату. Але про них свідчать архівні документи польського підпілля, спогади.
Митрополит бачив велику загрозу наростання українсько-польського протистояння і насильства, наслідком яких будуть масові жертвами серед цивільного населення.
‒ На жаль, не помилився у своїх прогнозах. Волинь була православною територією, не теренами греко-католиків, але це питання вбивств цивільного населення було дуже болючим для митрополита. Чому у ці складні воєнні роки, міжвоєнний час Шептицький був непочутий?
Він вважав, що українці мають право на українську державу, українську мову, свою віру, свою культуру
‒ Це був складний період. Це був час становлення сучасної польської державності. І ця державність намагалася як найміцніше стати на ноги. На той момент дивилися на національні меншини, як на потенційних ворогів тієї державності. Була так звана націоналізуюча політика. Тобто, зміцнення національної держави і зміцнення тої нації, яка заклала цю державу. А національні меншини трактували як щось потенційно небезпечно, що становитиме перешкоди. Це один аспект.
З другої сторони, велика українська національна меншина була особливо загрозлива через те, що мала прагнення встановити власну державність. І мала велику частину свого народу, яка жила в іншій державі. Була складна конструкція, можна сказати, переплетення політичних обставин. Звичайно, політика відігравала дуже важливу роль.
Шептицький був непочутим і, радше, був винятком. Його позиція була виняткова, як і його родини, зрештою. Бо він вважав, що українці мають право на українську державу, українську мову, свою віру, свою культуру. І мова, віра, культура ‒ те, що втримає їх як націю, як народ.
Він дуже багато зробив протягом понад 40 років на престолі, до радянської влади, до Другої світової війни, щоб українці мали можливості розвинутися як міцна спільнота. Маю на увазі українців в Галичині. Вони змогли відбудувати сучасну культуру в різних ділянках. Це і мистецтво, і музика, і письменництво. У цьому дуже багато було його зусиль.
‒ Розумів, що політичну ситуацію не змінити, не вплинути, тому діяв стратегічно задля майбутнього українського народу і Церкви?
Був закладений запас міцності, який дав можливість пережити радянський час і потім вийти знову на світову історію
‒ Так, він підтримував дуже багато українських проєктів. Створення Національного музею у Львові– це спосіб кодифікації національної культури. Це є елемент побудови сучасної нації. Фактично, завдяки йому українці Галичини до Першої світової війни прийшли до того часу, як розвинута ‒культурно, економічно, освітньо ‒ громада. Він реформував Греко-католицьку церкву, яка не розчинилась, а мала своє обличчя. Воно було ‒ візантійський обряд і український. Був закладений запас міцності, який дав можливість пережити радянський час і потім вийти знову на світову історію. І тому я думаю, що в цьому його величезна заслуга.
Якщо була б якась інша особа, якщо б не Шептицького тоді призначив Ватикан, інша людина, яка б займалася, скажімо, церковними питаннями і яка б хотіла латинізації і полонізації, то, напевно, на 1939 рік українці були б значно слабшим суспільством. Був би український націоналізм, він би був ще радикальнішим, але та сама українська громада, її культура, її розвиток були б дуже на нижчому рівні.
‒ У чому сила митрополита Андрея Шептицького?
Він зрозумів свою епоху і зрозумів, що треба робити
‒ Він зрозумів свою епоху і зрозумів, що треба робити. Деколи це інтуїтивно, деколи це йшло, напевне, згори. Він сам не знав чому так, але він робив дуже правильні кроки у якісь дуже складні моменти.
Можемо сказати, що він не тих людей, можливо, підтримав, не там робив, але самі ідеї реформування Церкви, підняття української культури, побудова сучасної української культури через музеї, через мистецьке середовище, підняття української освіти, української економіки на Галичині, його фінансово-економічні проєкти ‒ це все було дуже на часі і це відповідь, що найкраще можна було зробити в цих обставинах, в цих умовах.
Причому робив такі кроки, знаючи, що вони не будуть сприйматися тим чи іншим середовищами і вони не сприймалися. Кроки, які одразу не давали результату, були на довгу перспективу і лише зараз можна їх оцінити і зрозуміти краще, аніж тоді.
Форум